- Куди зникає Любов? – Запитало маленьке Щастя у свого батька. – Вона вмирає, – відповів батько. Люди, синку, не бережуть те, що мають. Просто не вміють любити! Маленьке Щастя задумалося… "Ось виросту великим і стану допомагати людям!" – вирішило.
Йшли роки. Щастя підросло і стало великим. Воно пам'ятало про свою обіцянку і з усіх сил намагався допомагати людям, але люди його не чули. І поступово Щастя з великого почало перетворюватися на маленьке і чахле. Дуже воно злякалося, як би зовсім не зникнути, і відправилося в далеку дорогу, щоб знайти ліки від своєї недуги.
Довго чи коротко йшло Щастя, не зустрічаючи нікого на своєму шляху, тільки стало йому зовсім погано. І зупинилося воно відпочити. Вибрало розкидисте дерево і прилягло. Тільки задрімало, як почуло кроки, що наближаються. Відкрило очі і бачить: іде по лісу старезна баба вся в лахмітті, боса і з палицею. Кинулося щастя до неї: – Сідайте. Ви, напевно, втомилися. Вам потрібно відпочити і підкріпитися. У старої підкосилися ноги, і вона буквально звалилася в траву.
Трохи відпочивши, мандрівниця розповіла Щастю свою історію: – Прикро, коли тебе вважають такий старою, але ж я так ще молода, і звуть мене Любов! – Так це ви Любов?! – Щастя було вражене. – Але мені говорили, що Любов – це найпрекрасніше з того, що є на світі! Любов уважно поглянула на нього і запитала: – А тебе як звуть? – Щастя. – Ось як? Мені теж говорили, що Щастя має бути прекрасним. І з цими словами вона дістала з свого лахміття дзеркало.
Щастя, поглянувши на своє відображення, голосно заплакало. Любов підсіла до нього і ніжно обійняла рукою. – Що ж з нами зробили ці злі люди і доля? – Схлипувало Щастя. – Нічого, – говорила Любов, – Якщо ми будемо разом і станемо піклуватися один про одного, то швидко станемо молодими і прекрасними. І ось під тим крислатим деревом Любов і Щастя уклали свій союз ніколи не розлучатися.
З тих пір, якщо з чийогось життя іде Любов, разом з нею йде і Щастя, порізно їх не буває. А люди до цих пір зрозуміти цього не можуть…
Немає коментарів:
Дописати коментар